Вікінги – ранньосередньовічні скандинавські мореплавці, в VIII-XI століттях здійснювали морські походи від Вінланда до Біармії і від Каспію до Північної Африки. В основній масі це були вільні селяни, які жили на території сучасних Швеції, Данії і Норвегії. Походи вікінги здійснювали для пошуку нових земель і переселення, піратства на морі і грабунку, а також для розвитку торгових зв’язків. На Русі вікінгів називали "варягами" (varangus – охоронець). Перші згадки про варягів на Русі зустрічаються в "Повісті минулих літ". Основним заняттям вікінгів була військова справа, і завдяки їхній військовій майстерності їх наймали як елітну військову силу. Під час стоянок для ночівлі вікінги виходили на берег і розкладали на землі намети. На дошках, що утворюють "коньки" над наметом, вирізані голови тварин, які виступають над тканиною намету. Їх основне призначення – охороняти сплячих людей від зла. Їжу готували у висячих на ланцюгах над вогнищами металевих котлах.

Стан кочівників представляє собою табір, в якому на час перебування встановлювалися юрти – переносні житла кочівників. Кочівники – умовна назва народів і етнічних груп, які протягом року або сезону ведуть рухливий спосіб життя. Вони відрізняються своєрідним побутом, повсякденною господарською діяльністю і традиційною культурою. У давньотюркській мові слово "юрт" означало "будинок", "володіння", "місце проживання", "земля". Експоновані у Древньому Києві юрти – історичні реконструкції. Юрти виготовлені на замовлення "Парку Київська Русь" в м. Улан-Батор (Монголія). Вага однієї юрти складає 600 кг, ханської юрти близько 1,5 т. Юрта виконує роль термосу, дерев’яний каркас накривається шаром товстого волоку, зверху – полотном. Обтягується мотузками з кінського волоса або верблюжої шерсті. Вхід до юрти завжди звернений на південь. В юрті, незалежно від погоди завжди зберігалася однакова температура. В центрі юрти – вогнище, головний сакральний символ житла людини. Вогнище ділило юрту на дві половини – чоловічу та жіночу. Чоловік мав право заходити на жіночу половину, жінка не мала права виходити за межі своєї частини. Поріг юрти вважається символом добробуту і спокою родини. Розмовляти через поріг не прийнято. При вході не можна наступати на поріг юрти, сідати на нього, це заборонено звичаєм і вважається нечемним. Кочові племена відрізнялися по кольоровій та орнаментовій символіці, яку можна було побачити ззовні на юртах. Єдиним спільним знаком для кочових племен був знак, що символізував щастя і здоров’я "на тисячу років".

Слово ристалище походить від давньоруського "ристати" – рухатися, бігати, їздити. Спочатку позначало спеціальну площу для кінних змагань (ристання), а також саме змагання. Для безпеки глядачів ристалище мало спеціальні огорожі з в'їзною брамою. У Київській Русі військовій майстерності навчали з раннього дитинства. Зазвичай військову завзятість давньоруські воїни демонстрували в реальних баталіях, де вони шукали "собі честі, а князеві слави". Індивідуальна майстерність витязів відточувалася також під час військових ігрищ, такого собі аналогу західноєвропейських лицарських турнірів.

Капище – язичницький храм, вівтар, жертовник. Це були здебільшого дерев’яні культові святилища у вигляді круглого майданчика, де стояла статуя божества, яку вшановували жертвоприношеннями. Капище будували кам’яне, воно стояло на пагорбі обабіч житлової забудови, а ідола споруджували дерев’яного або із каменю. Древні святилища (капища) зазвичай складалися з головного ідола (кам’яного або дерев’яного), жертовника (місце принесення дарів), дерев’яних хором і місця перед ними – требища (місця розміщення основних учасників церемонії). Святилища зазвичай були огороджені валами і ровами, в яких були залишені спеціальні входи. Вали слугували не для захисту, а для відгородження.

До прийняття християнства слов’яни були язичниками, тобто вірили в багатьох богів. Одним із них був Велес, названий у "Повісті минулих літ" Волос – один з головних язичницьких богів східних слов’ян. Капище з ідолом Велеса в давнину, ймовірно, перебувало на київському Подолі. Бог домашньої худоби і матеріального благополуччя.

Створюючи ігри, наш народ вкладав у них глибокий зміст – це і навчання, і праця, і виховання. Рухливі ігри розвивають спритність, гнучкість, силу, виховують богатирський дух і змушують думати. Народні ігри викликають почуття єднання, товариства. Характерна особливість народних ігор – рух, а саме: біг, стрибки, метання, кидки, передачі та ловля м'яча тощо. Прадавні народні ігри – це "прабатьки" сучасних ігор у дворах і на дитячих святах. У них можна грати всією сім'єю чи разом друзями. Однією із улюблених забав була лапта – народна гра із застосуванням м'яча і біти, в яку грають командами.

Волхв – одна із найдревніших назв чарівника, відуна. З давніх часів їх наділяли різноманітними здібностями. Волхви, чарівники (можливо, своєрідні жерці язичницьких божеств, хранителі таємних знань) - це були «чаклуни особливого рангу», що впливали на державний й общинний побут. Вони відали цілющими властивостями, знали всі обряди, а також пророкували майбутнє. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах.

Повалуша – це вежоподібний великий і високий зруб під окремим дахом в хоромах і великих жилих будинках. Тобто – частина багатофункціональної споруди багатого киянина. Повалуші мали декілька поверхів. З іншими жилими приміщеннями повалуші з’єднувались через сіни, мали окремий вхід зі сходами і ганок. Слугували як спеціальні сторожові оборонні вежа, котрі були необхідними у випадку нападу ворогів.

Це перші дорожні знаки, що існували на території Київської Русі. Вони розміщувалися один від одного на відстані 2 км та відображали суспільні, економічні, політичні та культурні зв’язки Київської Русі з іншими землями. Древній Київ був місцем перетинання як головних міжнародних торговельних магістралей, так річкових і сухопутних шляхів місцевого значення, що зв’язували столицю Київської Русі з окремими землями і містами. Київ здійснював найважливіші торгові зв'язки п'ятьма магістральними шляхами, а саме: західним (лядським), південним (грецьким), південно-східним (тмутараканським), північно-східним (муромським) і північним (новгородським і суздальським). Був у Києва і свій шлях на Полісся, звідки через Прип'ять здійснювався зв'язок з Литвою, а можливо і з Швецією.

Розміри житла, як і самої садиби, залежали від матеріального становища власників. У заможних киян житла були здебільшого великими та дво- чи триповерховими. Будинки опалювалися глинобитними печами. У них варили їжу. Більшість осель киян одночасно були й ремісничими майстернями. Крім житлової споруди на садибі були господарські будівлі: погріб, колодязь. Садиби одна від іншої та від вулиць захищали тинами, частоколами, високими парканами з колотих дощок. Від воріт до будинку вели дерев'яні настили-тротуари. Дах покривався берестом (кора дерева) та дерном. Потім дах поростав травою.