Стан кочівників представляє собою табір, в якому на час перебування встановлювалися юрти – переносні житла кочівників. Кочівники – умовна назва народів і етнічних груп, які протягом року або сезону ведуть рухливий спосіб життя. Вони відрізняються своєрідним побутом, повсякденною господарською діяльністю і традиційною культурою. У давньотюркській мові слово "юрт" означало "будинок", "володіння", "місце проживання", "земля". Експоновані у Древньому Києві юрти – історичні реконструкції. Юрти виготовлені на замовлення "Парку Київська Русь" в м. Улан-Батор (Монголія). Вага однієї юрти складає 600 кг, ханської юрти близько 1,5 т. Юрта виконує роль термосу, дерев’яний каркас накривається шаром товстого волоку, зверху – полотном. Обтягується мотузками з кінського волоса або верблюжої шерсті. Вхід до юрти завжди звернений на південь. В юрті, незалежно від погоди завжди зберігалася однакова температура. В центрі юрти – вогнище, головний сакральний символ житла людини. Вогнище ділило юрту на дві половини – чоловічу та жіночу. Чоловік мав право заходити на жіночу половину, жінка не мала права виходити за межі своєї частини. Поріг юрти вважається символом добробуту і спокою родини. Розмовляти через поріг не прийнято. При вході не можна наступати на поріг юрти, сідати на нього, це заборонено звичаєм і вважається нечемним. Кочові племена відрізнялися по кольоровій та орнаментовій символіці, яку можна було побачити ззовні на юртах. Єдиним спільним знаком для кочових племен був знак, що символізував щастя і здоров’я "на тисячу років".

Слово ристалище походить від давньоруського "ристати" – рухатися, бігати, їздити. Спочатку позначало спеціальну площу для кінних змагань (ристання), а також саме змагання. Для безпеки глядачів ристалище мало спеціальні огорожі з в'їзною брамою. У Київській Русі військовій майстерності навчали з раннього дитинства. Зазвичай військову завзятість давньоруські воїни демонстрували в реальних баталіях, де вони шукали "собі честі, а князеві слави". Індивідуальна майстерність витязів відточувалася також під час військових ігрищ, такого собі аналогу західноєвропейських лицарських турнірів.

Капище – язичницький храм, вівтар, жертовник. Це були здебільшого дерев’яні культові святилища у вигляді круглого майданчика, де стояла статуя божества, яку вшановували жертвоприношеннями. Капище будували кам’яне, воно стояло на пагорбі обабіч житлової забудови, а ідола споруджували дерев’яного або із каменю. Древні святилища (капища) зазвичай складалися з головного ідола (кам’яного або дерев’яного), жертовника (місце принесення дарів), дерев’яних хором і місця перед ними – требища (місця розміщення основних учасників церемонії). Святилища зазвичай були огороджені валами і ровами, в яких були залишені спеціальні входи. Вали слугували не для захисту, а для відгородження.

До прийняття християнства слов’яни були язичниками, тобто вірили в багатьох богів. Одним із них був Велес, названий у "Повісті минулих літ" Волос – один з головних язичницьких богів східних слов’ян. Капище з ідолом Велеса в давнину, ймовірно, перебувало на київському Подолі. Бог домашньої худоби і матеріального благополуччя.

Створюючи ігри, наш народ вкладав у них глибокий зміст – це і навчання, і праця, і виховання. Рухливі ігри розвивають спритність, гнучкість, силу, виховують богатирський дух і змушують думати. Народні ігри викликають почуття єднання, товариства. Характерна особливість народних ігор – рух, а саме: біг, стрибки, метання, кидки, передачі та ловля м'яча тощо. Прадавні народні ігри – це "прабатьки" сучасних ігор у дворах і на дитячих святах. У них можна грати всією сім'єю чи разом друзями. Однією із улюблених забав була лапта – народна гра із застосуванням м'яча і біти, в яку грають командами.

Волхв – одна із найдревніших назв чарівника, відуна. З давніх часів їх наділяли різноманітними здібностями. Волхви, чарівники (можливо, своєрідні жерці язичницьких божеств, хранителі таємних знань) - це були «чаклуни особливого рангу», що впливали на державний й общинний побут. Вони відали цілющими властивостями, знали всі обряди, а також пророкували майбутнє. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах.

Повалуша – це вежоподібний великий і високий зруб під окремим дахом в хоромах і великих жилих будинках. Тобто – частина багатофункціональної споруди багатого киянина. Повалуші мали декілька поверхів. З іншими жилими приміщеннями повалуші з’єднувались через сіни, мали окремий вхід зі сходами і ганок. Слугували як спеціальні сторожові оборонні вежа, котрі були необхідними у випадку нападу ворогів.

Це перші дорожні знаки, що існували на території Київської Русі. Вони розміщувалися один від одного на відстані 2 км та відображали суспільні, економічні, політичні та культурні зв’язки Київської Русі з іншими землями. Древній Київ був місцем перетинання як головних міжнародних торговельних магістралей, так річкових і сухопутних шляхів місцевого значення, що зв’язували столицю Київської Русі з окремими землями і містами. Київ здійснював найважливіші торгові зв'язки п'ятьма магістральними шляхами, а саме: західним (лядським), південним (грецьким), південно-східним (тмутараканським), північно-східним (муромським) і північним (новгородським і суздальським). Був у Києва і свій шлях на Полісся, звідки через Прип'ять здійснювався зв'язок з Литвою, а можливо і з Швецією.

Розміри житла, як і самої садиби, залежали від матеріального становища власників. У заможних киян житла були здебільшого великими та дво- чи триповерховими. Будинки опалювалися глинобитними печами. У них варили їжу. Більшість осель киян одночасно були й ремісничими майстернями. Крім житлової споруди на садибі були господарські будівлі: погріб, колодязь. Садиби одна від іншої та від вулиць захищали тинами, частоколами, високими парканами з колотих дощок. Від воріт до будинку вели дерев'яні настили-тротуари. Дах покривався берестом (кора дерева) та дерном. Потім дах поростав травою.

Під час побудови нового дому глава сім’ї повинен був освятити ділянку землі, відведену під нове житло. Він креслив на землі великий квадрат, розміром з будинок, ділив його на чотири частини так, щоб утворилося чотири малих квадрати. Потім господар майбутнього будинку відправлявся "на всі чотири сторони" і приносив з чотирьох полів по великому каменю. Каміння укладалося в центрі кожного малого квадрата, накресленого на землі. Після цього земля майбутнього дому вважалась освяченою. Житло людини обов’язково покривалося захисними знаками. На "найуразливіших" місцях будинку і в дворі розміщали численні охоронні символи: зображення сонця, "громові знаки", фігуру богині на вершині споруди, підкови тощо.