До прийняття християнства слов’яни були язичниками, тобто вірили в багатьох богів. Одним із них був Велес, названий у "Повісті минулих літ" Волос – один з головних язичницьких богів східних слов’ян. Капище з ідолом Велеса в давнину, ймовірно, перебувало на київському Подолі. Бог домашньої худоби і матеріального благополуччя.

Створюючи ігри, наш народ вкладав у них глибокий зміст – це і навчання, і праця, і виховання. Рухливі ігри розвивають спритність, гнучкість, силу, виховують богатирський дух і змушують думати. Народні ігри викликають почуття єднання, товариства. Характерна особливість народних ігор – рух, а саме: біг, стрибки, метання, кидки, передачі та ловля м'яча тощо. Прадавні народні ігри – це "прабатьки" сучасних ігор у дворах і на дитячих святах. У них можна грати всією сім'єю чи разом друзями. Однією із улюблених забав була лапта – народна гра із застосуванням м'яча і біти, в яку грають командами.

Волхв – одна із найдревніших назв чарівника, відуна. З давніх часів їх наділяли різноманітними здібностями. Волхви, чарівники (можливо, своєрідні жерці язичницьких божеств, хранителі таємних знань) - це були «чаклуни особливого рангу», що впливали на державний й общинний побут. Вони відали цілющими властивостями, знали всі обряди, а також пророкували майбутнє. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах.

Повалуша – це вежоподібний великий і високий зруб під окремим дахом в хоромах і великих жилих будинках. Тобто – частина багатофункціональної споруди багатого киянина. Повалуші мали декілька поверхів. З іншими жилими приміщеннями повалуші з’єднувались через сіни, мали окремий вхід зі сходами і ганок. Слугували як спеціальні сторожові оборонні вежа, котрі були необхідними у випадку нападу ворогів.

Це перші дорожні знаки, що існували на території Київської Русі. Вони розміщувалися один від одного на відстані 2 км та відображали суспільні, економічні, політичні та культурні зв’язки Київської Русі з іншими землями. Древній Київ був місцем перетинання як головних міжнародних торговельних магістралей, так річкових і сухопутних шляхів місцевого значення, що зв’язували столицю Київської Русі з окремими землями і містами. Київ здійснював найважливіші торгові зв'язки п'ятьма магістральними шляхами, а саме: західним (лядським), південним (грецьким), південно-східним (тмутараканським), північно-східним (муромським) і північним (новгородським і суздальським). Був у Києва і свій шлях на Полісся, звідки через Прип'ять здійснювався зв'язок з Литвою, а можливо і з Швецією.

Розміри житла, як і самої садиби, залежали від матеріального становища власників. У заможних киян житла були здебільшого великими та дво- чи триповерховими. Будинки опалювалися глинобитними печами. У них варили їжу. Більшість осель киян одночасно були й ремісничими майстернями. Крім житлової споруди на садибі були господарські будівлі: погріб, колодязь. Садиби одна від іншої та від вулиць захищали тинами, частоколами, високими парканами з колотих дощок. Від воріт до будинку вели дерев'яні настили-тротуари. Дах покривався берестом (кора дерева) та дерном. Потім дах поростав травою.

Під час побудови нового дому глава сім’ї повинен був освятити ділянку землі, відведену під нове житло. Він креслив на землі великий квадрат, розміром з будинок, ділив його на чотири частини так, щоб утворилося чотири малих квадрати. Потім господар майбутнього будинку відправлявся "на всі чотири сторони" і приносив з чотирьох полів по великому каменю. Каміння укладалося в центрі кожного малого квадрата, накресленого на землі. Після цього земля майбутнього дому вважалась освяченою. Житло людини обов’язково покривалося захисними знаками. На "найуразливіших" місцях будинку і в дворі розміщали численні охоронні символи: зображення сонця, "громові знаки", фігуру богині на вершині споруди, підкови тощо.

Cадиба киянина ХІ-ХІІІ століть – це реконструкція садиби, знайденої у 1975 році під час побудови метро на Подолі у Києві. Від неї залишилося 4 бруси вище рівня підлоги. Це п’ятистінковий житловий будинок, побудований в техніці "в обло". Садиба піднята на дерев’яних брусах над землею – в ті часи весною і восени були часті повені, і для того, щоб уберегти своє житло від невисокої води кияни піднімали його над землею. Також у такому будинку ліпше зберігалося тепло. Дерев’яний ґанок прикрашався різьбленням. Вікна були невеличкі, скло коштувало дорого. Киянин, який жив на території передгороддя, не міг дозволити собі такої розкоші, тому замість скла використовували пергамент (тонко вичинену шкіру тварини), шлунок тварини або сечовий міхур, який натягувався на віконну раму та вставлявся у віконний отвір. Таким чином будинок був захищений від опадів та пилу.

Територія передгороддя або посаду Древнього Києва розташовувалася головним чином із західного та південного боків "міста Володимира", простягаючись на півдні до сучасної вул. Ярославів вал, а на заході до сучасної Обсерваторної площі. Згідно з літописними свідченнями та знахідками археологів, на цій території за часів князя Володимира розташовувалися численні садиби ремісників та торговців, оточені дерев’яними частоколами, а також боярські садиби. Життя на території Передгороддя було небезпечним, але дешевшим, основна маса мешканців Передгороддя належала до ремісників і торговців. Вони намагалися селитися в безпосередній близькості біля міських стін, які слугували захистом для нових поселенців. У випадку військової небезпеки район передгороддя виконував оборонну функцію (захищав і попереджав місто про небезпеку).

У Древній Київ ведуть в’їзні ворота із двома сторожовими вежами розміром 3x3 м, складеними в техніці "в обло", яка не передбачає використання цвяхів (тесані колоди складалися одна на одну, а щілини між ними забивалися коноплею або болотним мохом). Зруби вінчають бойові і одночасно дозорні майданчики, перекриті чотирискатним дахом. Загальна висота веж 11 м. У давнину на бойові майданчики веж піднімалися сходами. Цілодобове чергування гарнізону на вежах дозволяло вчасно виявити ворога, що наближається, оповістити населення передгороддя про небезпеку, організувати оборону і забезпечити евакуацію мешканців всередину київської фортеці – його Дитинця (Кремля).